Є просто готель, а є «У пані Марії» — чому притулки в Карпатах завжди мали обличчя

Сьогодні, коли можна придбати ультралегке спорядження, сучасний мандрівник може автономно подорожувати горами й таборуватися навіть у найвіддаленіших локаціях. Та наприкінці XIX — на початку XX століття, коли не було легких наметів та компактних спальників, розвивався інший формат туризму. Почали зʼявлятися гірські притулки, а мандрівники здійснювали одноденні переходи від одного до іншого, залишаючись там на ночівлю.

Про карпатські туристичні притулки, їхній вплив на гори та мандрівників, різницю між стаями і колибами та відновлення історичних промислів на полонинах розповідає Ярослав Зеленчук — науковець, дослідник Гуцульщини.

Коли ми сьогодні говоримо про старі карпатські туристичні притулки, то зазвичай сприймаємо їх в контексті історичної спадщини. Але коли вони виникали наприкінці XIX — на початку XX століття, це була цілком нова туристична інфраструктура.

У той час притулки створювалися для того, щоб люди могли мандрувати горами. Вони дозволяли відкривати Карпати зовсім по-іншому. Сьогодні їх відновлення я сприймаю одночасно і як розвиток туристичної інфраструктури, і як повернення історичної спадщини — бо за десятки років існування вони стали її частиною. Мені здається, що притулки дуже гармонійно вписалися в карпатську природу. Вони допомогли багатьом людям відкрити для себе гори.

Треба памʼятати, що тоді не було тих можливостей, які маємо зараз: легких наметів, компактних спальників, сучасних наплічників. Тому й розвивався інший формат мандрівок. Людина могла пройти за один світловий день від одного притулку до іншого, переночувати і продовжити шлях. При цьому було важливо, щоб притулки не концентрувалися в одному місці.

Якщо сьогодні ми говоримо про великі туристичні центри, де природа подекуди страждає від надмірної кількості людей, то тодішня система працювала інакше. Притулки були розподілені по різних частинах Карпат, що дозволяло рівномірніше розподіляти туристичне навантаження. Це цікаво насамперед для самих мандрівників, бо тоді подорож відкриває нову частину Карпат. Але це важливо і для місцевих громад.

Я можу назвати сотні карпатських сіл, де взагалі немає туристів. А потім подивитися на Микуличин, Ворохту чи Поляницю — і побачити зовсім іншу картину. Це певний дисбаланс.

Моя особиста філософія така: природа для людей, а не люди для природи. Але люди мають користуватися нею розумно. І туристичні притулки можуть бути одним із інструментів такого балансу. Вони здатні залучати туристів у ті місця, куди зараз майже ніхто не потрапляє, і водночас створювати можливості для розвитку місцевих громад.

Колись притулки утримували туристичні товариства — лещетарські, туристичні та інші організації. Це була спільна справа, і притулок не належав одній людині — його будували, утримували і розвивали разом. Сьогодні ми теж маємо туристичні притулки, а також так звані садиби, невеликі готелі чи гірські будинки у віддалених місцях. Вони виконують схожу функцію, але працюють уже за іншою моделлю.

За кілька десятиліть роботи старі притулки стали частиною етносоціальної системи Гуцульщини. Вони були настільки звичними для життя гір, що увійшли в місцеву культуру. На жаль, майже всі вони були знищені. Сьогодні в багатьох місцях у лісі ще можна знайти залишки фундаментів: дуже часто нижня частина притулку була камʼяною. Деревʼяна споруда могла згоріти чи бути розібраною, але фундамент залишився.

Тепер там уже ростуть великі смереки — це повноцінний ліс. Юридично відновити притулок на тому самому місці часто практично неможливо, бо це територія лісового фонду. Але мені здається дуже красивою сама ідея — повернути притулки туди, де вони стояли колись.

Цікаво, що коли ми говоримо про туризм початку XX століття, то часто уявляємо його менш розвиненим, ніж тепер. Але якщо дивитися не на кількість людей, а на якість туристичного сезону, то картина не така однозначна. Я говорю зараз про Верховинський район. Сьогодні літо тут перенасичене туристами. Восени і навесні туристів значно менше. Зимовий сезон багато в чому тримається на тому, що люди селяться тут через нижчі ціни, але їздять кататися в Буковель. А колись підйомників не було взагалі, і люди все одно приїжджали кататися на лижах.

Карпати відкривалися поступово. Спершу сюди приходили етнографічні експедиції — саме етнографи багато розповіли світу про цей регіон. Потім зʼявилася залізниця, і кількість мандрівників почала зростати. А коли виник масовий попит, почали зʼявлятися й притулки. Попит породив пропозицію, а разом із притулками формувалася й окрема культура мандрівництва. І ця культура існувала цілком реально.

Для мене дуже важливо, що притулок колись був не просто будівлею. Дуже часто він асоціювався з конкретною людиною. У багатьох притулках жили доглядачі. Людина приходила не просто до будинку — вона приходила до господаря. Він зустрічав, допомагав, годував, розповідав історії. Добре було б, якби сучасні притулки теж були живими.

Колись під Попом Іваном жив пан Людвік Зембліч. Люди знали його, приходили саме до нього. Туристичним притулком у Ворохті опікувався Ян Перкатюк, який спочатку наглядав за таким будинком в Жаб’ю. Дуже часто наглядачами таких притулків були подружжя. Так туристичним притулком, знаним як «Чорногірський дворик в Жаб’ю», опікувалося подружжя Яна і Карліни Луцькіх. Це як різниця між безликим готелем і місцем, де тебе знають на імʼя. Є просто готель, а є «У пані Марії» — бо пані Марія приготує свої голубці, поговорить із вами ввечері, посидить біля вогню. Люди повертаються не лише через стіни, а й через атмосферу. Саме такі мешканці були хранителями туристичної культури.

Існували й інші традиції. Наприклад, у Європі мандрівники носили альпенштоки — спеціальні палиці, на які кріпили металеві знаки з різних гір і місць. У моєму музеї є такий альпеншток, на якому майже немає вільного місця. Колись достатньо було подивитися на таку палицю, щоб зрозуміти, де побувала людина: якщо знаків було багато, перед вами — досвідчений мандрівник, якщо два-три — новачок. Сьогодні це місце зайняли магніти на холодильниках.

У притулках існували й інші традиції: подорожні залишали господарям сірники або сіль, а в багатьох місцях збирали колекції сірникових коробок із різних регіонів. Є й інша особливість того часу — суспільство було набагато більше поділене за національною ознакою. Одні притулки частіше відвідували поляки, інші — українці. Можливо, навіть рівень облаштування деяких притулків відрізнявся залежно від аудиторії.

На Верховинщині був Теофіл Кисілевський — директор школи, один із засновників туристичного руху в цьому регіоні. Він приймав туристів у школі. Від його притулку залишилася книга відгуків, яку навіть перевидавали. Цікаво читати записи молодих людей, які тоді мандрували Карпатами, а згодом стали відомими діячами української культури.

Колись притулки були тісно повʼязані з полонинами. Людина могла не просто переночувати, а й скуштувати місцевий сир, бриндзу, вурду, молоко, інші продукти, познайомитися з місцевою культурою через їжу та господарство. Якщо відроджувати притулки, то лише разом із відродженням полонинського господарства. Одне без іншого працюватиме лише наполовину.

Я реаліст і розумію, що це складно. Але потенціал є. Тваринництво дуже глибоко сидить у культурі місцевих людей — гуцули століттями жили саме з нього. Недарма казали, що в горах добре родяться лише діти, гриби та шишки: тут складні умови для землеробства, а весняні морози можуть знищити врожай навіть через десятки років спроб. Але тваринництво працює.

Я переконаний, що гори мають текти молоком і медом. Молоко і мед — це основа, але потрібен комплексний підхід: улітку на полонинах мають пастися вівці та корови, вироблятися сир, бриндза, масло і мед, а взимку сюди мають приїжджати люди кататися на лижах і споживати цю продукцію. Лише тоді система працюватиме повноцінно.

Якщо ж говорити про символічний початок українського туристичного руху, то для мене це Іван Франко. Можливо, хтось подорожував і до нього, але саме Франко — та постать, від якої мені хочеться вести відлік. У 1880-х роках він організовував студентські мандрівки, багато ходив Карпатами, відкривав цей край для інших. Тоді притулків ще було небагато, тому він часто винаймав житло в місцевих мешканців — наприклад, у Криворівні, де проводив багато часу. Ми знаємо, що Франко бував і на території нинішнього національного парку, ходив Чивчинськими горами та іншими маршрутами.

Саме тому мені подобається ідея історико-культурних маршрутів. Ми вже створили маршрут слідами Лесі Українки у Верховинському нацпарку — від Буркута через полонину Луковицю до села Пробійнівка. Людям цікаво пройти дорогою, якою колись ішла видатна українська письменниця. Так само було б цікаво створити маршрут слідами Франка — тим паче у 2026 році виповнюється 170 років від дня народження цього письменника та громадського діяча.