Три життя «Явірника»: як довоєнний притулок і досі приймає мандрівників

На західному схилі хребта Явірник, неподалік від Великого Березного, на висоті близько 930 метрів стоїть будинок, історія якого почалася ще до Другої світової війни. «Явірник», або «Яворник», як кажуть місцеві, — один із небагатьох довоєнних туристичних притулків Українських Карпат, який досі виконує своє головне призначення: приймає мандрівників. Хребет і притулок отримали імʼя від явора — карпатського клена.

Притулок звели 1936 року за ініціативи Клубу чехословацьких туристів (KČST). Він був одним із 17 подібних закладів, якими опікувався клуб на Закарпатті. Учасники організації будували прихистки, досліджували туристичні можливості краю, створювали путівники та прокладали марковані маршрути, загальна протяжність мережі яких становила майже тисячу кілометрів. Притулки, промарковані маршрути й путівники утворювали цілісну туристичну систему.

«Явірник» працював до 1944 року, а після Другої світової війни був розграбований і понад десятиліття стояв пусткою. У 1960-х роках його відновила Обласна дитяча екскурсійно-туристська станція. У притулку знову могли зупинятися туристи, учасники дитячих гуртків і лижники, а поруч навіть діяв невеликий бугельний витяг.

До Другої світової війни чеська влада звела в українських Карпатах 17 туристичних притулків, а польська — ще 56 подібних станцій і будиночків у горах та гірських селах. З усього цього довоєнного надбання донині в робочому стані зберігся лише «Явірник».

Він розташований біля кордону охоронної зони Ужанського національного природного парку — одного з найбільших заповідних масивів Українських Карпат.

Після розпаду Радянського Союзу будівля кілька разів змінювала власників і поступово занепадала, туристів ставало дедалі менше. У 2015 році її придбав Олександр Лучков, який разом із туристичним товариством «Карпатські стежки» вирішив відновити притулок і знову відкрити його для мандрівників. Роботами керував голова товариства Олександр Бурсанов.

Під час перших прибирань і підготовчих робіт сталася пожежа. Деревʼяна частина будинку згоріла, проте автентичну камʼяну основу 1930-х років вдалося зберегти.

Кладку укріпили й розчистили, а верхні поверхи відбудували, зберігши пропорції та впізнаваний образ старого притулку.

Роботи тривали кілька років, а 2018-го оновлений будинок почав приймати гостей. Електроенергію тут виробляють сонячні панелі, а для водопостачання облаштували резервуари та систему збору дощової води. До слова, водопостачання зʼявилося тут уперше за всю історію притулку.

На такій висоті навіть звичні побутові речі потребують більше зусиль: матеріали й продукти потрібно піднімати в гори, а джерело може пересихати або замерзати. Кількість гостей також постійно змінюється — у будні в притулку буває тихо, а на вихідних сюди приходять десятки людей. Водночас тут є все необхідне після дня в дорозі: тепло, кухня, спальні місця, душові з гарячою водою, простір для наметів і велика альтанка.

Та історію «Явірника» творять саме люди. За його відновленням стоять Олександр Лучков і Олександр Бурсанов. Поруч із притулком мешкає філософ і майстер деревʼяної скульптури Іван Щур, знаний як Янко Деревляний. А у старому «Явірнику» народилася Олена Шелепець, батько якої був лісником і доглядав притулок до приходу радянської влади.

У «Явірнику» не лише ночують мандрівники. Тут відбуваються спортивні заходи, туристичні та екологічні зустрічі, табори й програми відновлення. Притулок також слугує базою для «Карпатських стежок»: звідси учасники товариства вирушають розчищати маршрути після буревіїв, поновлювати маркування та встановлювати вказівники. Кошти, отримані від гостей, спрямовують на утримання будинку, навколишньої території й туристичних шляхів.

До притулку ведуть маршрути з Великого Березного, Кострини, Чорноголови та Руського Мочара.

• Найкоротший маршрут — від села Руський Мочар. Від автобусної зупинки на початку села до «Явірника» — близько чотирьох кілометрів, які можна пройти приблизно за півтори–дві години. Спочатку шлях позначений жовтим маркуванням, а ближче до притулку до нього додається червоне маркування Закарпатського туристичного шляху. Підйом проходить через луки та буковий ліс і не потребує спеціального гірського спорядження, хоча після дощів дорога може бути заболоченою.
• Довший маршрут — з Кострини, через букові ліси й повз дослідницьку ділянку в пралісі, закладену чеським ученим Алоїсом Златніком у 1932–1934 роках*. Загальна протяжність маршруту Кострино — гора Явірник — Руський Мочар становить близько восьми кілометрів.

Легковим автомобілем безпосередньо до «Явірника» доїхати не вийде — авто можна залишити в Руському Мочарі й продовжити шлях пішки, а для підвезення людей або речей можна заздалегідь домовитися про трансфер транспортом, пристосованим до гірських доріг.

Від притулку можна пройти ще близько двох кілометрів через невелику полонину до вершини гори Явірник заввишки 1017 метрів. У ясну погоду звідси видно польські Бескиди та масив Вигорлат у Словаччині.

Притулок розташований у прикордонному районі, тому під час воєнного стану доступ до окремих маршрутів на Явірник може бути обмежений. Перед мандрівкою варто уточнити актуальні умови в адміністрації притулку та прикордонній службі.

«Явірнику» майже 90 років, але він не залишився лише частиною історії. Тут знову ночують туристи, звідси вирушають у походи, а кошти від гостей допомагають утримувати стежки й сам будинок. Притулок показує, що історичну будівлю можна не лише зберегти, а й повернути до повноцінного життя.