Архітектура вибору: як гірські притулки Карпат допомагають зберігати природу

У трьох природоохоронних науково-дослідних відділеннях (ПНДВ) Верховинського національного природного парку Франкфуртське зоологічне товариство звело шість будинків — по два на кожній локації. Один призначений для роботи та проживання працівників парку, інший може приймати науковців, а в майбутньому — і мандрівників. Так поступово формується мережа гірських прихистків, яка продовжує давню культуру карпатських притулків, а насамперед допомагає парку краще охороняти свою територію.

Про призначення цих будівель, їхню архітектуру та роль інфраструктури на природоохоронних територіях розповідає Ірина Бурбило — керівниця відділу організаційного розвитку та розвитку інфраструктури природоохоронних територій ФЗТ в Україні.

Передусім ці споруди — місце для роботи. Ми не бралися будувати лише туристичні притулки. Ми будували і природоохоронні науково-дослідні відділення. Територія Верховинського національного природного парку — високогірна, велика й віддалена від центрального офісу. Працівники несуть службу вахтовим методом, тому їм потрібні місця, де можна працювати, ночувати та залишатися протягом зміни.

[Потрібно додати: Карта за нанесеними усіма трьома об*єктами та окреснено територію Верховинського]

Територія нацпарку формується з пʼяти ПНДВ. Для трьох із них ми вже звели будівлі. На кожній локації розташовані два схожі будинки. Перший призначений винятково для команди відділення. Другий може використовуватися для розміщення науковців, гостей парку та мандрівників. Найдалі цей процес просунувся у Перкалабі, де розташовані ПНДВ двох нацпарків — Черемоського і Верховинського.

У перспективі ми хотіли б, щоб відповідна інфраструктура зʼявилася в усіх пʼяти ПНДВ Верховинського нацпарку — і не лише його. Такі будівлі потрібні і для комфортнішої роботи працівників, і для формування мережі безпечних точок у горах — для рейнджерів, науковців і мандрівників.

Притулок високо в горах — це, безумовно, зручно для туриста. Проте для природоохоронної території така інфраструктура створюється не лише заради розвитку туризму. Насамперед вона допомагає охороняти природу та керувати відвідуванням.

У багатьох європейських гірських регіонах перебування туристів значно чіткіше врегульоване: там користуються мережами добре промаркованих маршрутів і чітко визначеними місцями для ночівлі. В Україні ця мережа поки не настільки досконала, однак і в нас інфраструктура може допомагати мандрівникам дотримуватися правил поводження на природоохоронних територіях.

Коли на маршруті є стежка, розмітка, місце для відпочинку чи ночівлі, людині значно простіше залишатися в межах дозволеної території. Вона має зрозумілий і комфортний варіант, тому менше потреби шукати випадкове місце для намету, сходити зі стежки або ступати на чутливі природні ділянки.

Я називаю це своєрідною архітектурою вибору. Ми не просто повідомляємо відвідувачу, що дозволено, а що заборонено. Ми створюємо умови, за яких він природно обирає безпечний для довкілля сценарій.

Інфраструктура фактично показує, які місця відкриті для відвідування, де можна зупинитися, яким маршрутом варто пройти, а куди заходити не потрібно. Це один із інструментів управління природоохоронною територією та туристичними потоками.

Так працюють не лише притулки. Візит-центри, промарковані маршрути, оглядові майданчики й облаштовані місця відпочинку теж пропонують людям альтернативи активностям, які можуть шкодити природі. Замість безконтрольного руху територією чи поїздок на квадроциклах відвідувач отримує можливість пройти цікавий маршрут, дізнатися більше про парк і побачити його найцінніші місця без зайвого втручання в екосистему.

Усі шість будинків у Верховинському нацпарку створені за одним проєктом. Зовні вони майже ідентичні, хоча під час будівництва деякі деталі могли змінюватися залежно від конкретної локації та практичних обставин.

Ідея їхньої архітектури формувалася у співпраці зі знавцем Гуцульщини Ярославом Зеленчуком і німецьким архітектором Яном Хюзельманом, який багато років працював з об’єктами в румунських Мармаросах. Українська та румунська частини цього гірського регіону мають спільну архітектурну традицію, тому Ян уже добре знав характерні для неї форми й матеріали.

Разом із Ярославом вони досліджували місцеву забудову, працювали з книжками та історичними матеріалами, розглядали різні варіації традиційних гірських будинків. У результаті зʼявився сучасний проєкт, створений із повагою до локальної архітектури.

Ми не намагалися буквально скопіювати конкретний старий будинок. Важливіше було зберегти зрозумілі пропорції, використати дерево, ґонту та інші природні матеріали, щоб нові споруди не виглядали чужорідними серед карпатського ландшафту.

Локації також обирали з огляду на історію гірських прихистків. Звісно, через земельні, технічні й логістичні обмеження нові будівлі не завжди могли зʼявитися точно на місці колишніх притулків. Проте сам звʼязок із давньою мережею прихистків був важливим під час планування.

Спочатку була ідея заготовляти матеріали та будувати безпосередньо в горах, значною мірою вручну. Проте для віддалених високогірних локацій це виявилося б надто складним і тривалим процесом. Тому деревʼяні елементи виготовляли в столярному цеху: спочатку будинок повністю проєктували, вирізали всі деталі та складали їх у цеху, щоб перевірити, як вони поєднуються. Потім конструкцію знову розбирали, перевозили на потрібну локацію і вже там складали повторно — майже як великий деревʼяний конструктор.

Окрему увагу приділяли матеріалам. Для дахів використовували ґонту, а для ущільнення навколо вікон — паклю з конопляного волокна замість монтажної піни. У конструкціях також застосовували утеплювачі на основі конопель. Деревину намагалися захищати природними покриттями, уникаючи агресивних лаків.

Коли людина має визначений маршрут і місце для ночівлі, вона інакше взаємодіє з природою. Менше потреби самостійно облаштовувати стоянку, рубати деревину для вогнища, заходити на вразливі ділянки чи залишати після себе стихійне місце відпочинку. Саме тому повернення гірських прихистків — навіть у новій формі — є не лише відновленням туристичної інфраструктури. Це також відсилання до культури відповідального перебування в природі, яка й сьогодні добре помітна, наприклад, в австрійських чи німецьких Альпах або італійських Доломітах.

Притулки можуть приносити парку додаткові кошти, які надалі використовуватимуть для його потреб. Але їхня цінність значно ширша: вони допомагають виховувати культуру туризму, організовувати потоки відвідувачів і зменшувати навантаження на чутливі природні ділянки.

Існує поширене уявлення, що природоохоронна територія — це повністю закритий простір, де людині нічого не можна. Насправді національні парки — це та форма заповідних обʼєктів, яка покликана взаємодіяти з людиною, а для цього має різні функціональні зони. Доступ до найбільш цінних ділянок справді може бути обмежений, однак інші території призначені для рекреації, екологічної освіти та відвідування. Тому завдання парку — не просто встановити заборони, а пояснити, як із цією територією взаємодіяти: де можна ходити, де зупинятися, що варто побачити, а які місця потребують особливого спокою.

Саме для цього потрібні знаки, промарковані стежки, візит-центри, місця відпочинку та прихистки. Що зрозумілішою є інфраструктура, то менше порушень виникає через незнання. Вона не зупинить тих, хто свідомо шкодить природі, але допоможе людям, які готові дотримуватися правил, робити це без зайвих труднощів.

Пандемія COVID-19, а згодом і повномасштабна війна особливо виразно показали, наскільки важливими природоохоронні території є не лише для внутрішнього туризму, а й для відновлення людей. Це своєрідні острівці сталості — місця, де можна відчути опору, тишу і звʼязок із живим світом.

Тому наше завдання — не відгородити ці території від людей, а створити умови для бережливої взаємодії з ними. Будинки ПНДВ у Верховинському нацпарку — частина такого підходу. Вони дозволяють працівникам краще виконувати завдання з догляду та охорони території, приймати науковців, а з часом можуть стати прихистками для мандрівників. Так сучасна природоохоронна інфраструктура поступово продовжує історію карпатських притулків — не лише як місць для ночівлі, а як частини.